Невгамовний Анатолій Матешко, або кінорежисер, який цінує природу

Виходець з містечка Гостомель, що у Київській області, кінорежисер Анатолій Матешко після гучного успіху телесеріалу «День народження Буржуя» в 1999 році став одним із родоначальників серіального кіновиробництва в Україні. А 20 років тому він зняв свій перший повнометражний художній фільм-мелодраму «Жінка для всіх» з Ларисою Удовиченко і Миколою Караченцовим у головних ролях.

А ще раніше він був відомим актором кіностудії ім. О. Довженка і з його героїв («Весь світ в очах твоїх», «Швидше за власну тінь», «Якщо можеш, пробач», «Петля Оріона»), можна «писати» образ інтелігентного молодого чоловіка 70–80-х. Сьогодні режисера можна назвати активно задіяним в кінопроцесі України, у нього один за одним виходять як повнометражні телефільми, так і міні-серіали, які часто стають популярними: «Даша Васильєва. Любителька приватного розшуку», «Міф про ідеального чоловіка», «Подруга особливого призначення», «Місяць-Одеса», «Дурдом», «Битви сонечок». 

Незабаром на телеекрани вийде новий проект Анатолія Матешка — 8-серійний фільм «Весна
у лютому».

— Це дуже симпатична лірична історія за сценарієм знаного кінодраматурга Валентина Азер­нікова, головні ролі в якій виконали відомі актори Григорій Антипенко і Катерина Климова. Знімали в Києві на «Новій студії», яка за якістю виробництва не поступається високопрофесійній московській студії.

— Анатолію, акторська професія була обрана завдяки сестрі — відомій актрисі Ользі Матешко?

— Безумовно, це її вплив. У нас була проста сім’я: батько займався геологією, мама —  домогосподарка, а сестра раптом поїхала в Москву і вступила на акторський до ВДІКу. Тоді це прирівнювалося до польоту в космос, оскільки конкурс в інститут кінематографії був просто шалений. І коли вона там вчилася, я до неї їздив. Після школи я теж вирішив обрати акторську професію. Та я надто важко входив в неї, бо, як мені здавалося, ці люди займаються якоюсь несерйозною справою. Мені пощастило з оточенням. Наш факультет знаходився у Лаврі, де була історична бібліотека, та й курс у нас був цікавий: Григорій Гладій, Саша Кочнєв. Я й досі вважаю — найважливіше те, в чому ти варишся.

— А потім ви стали штатним актором кіностудії ім. Довженка?

— Ми тоді знімалися скрізь, по всьому Союзу, та все одно мені нецікаво було працювати актором. Це не моя стихія. Хтось бажає зображати, а мені цікаво спостерігати і конструювати. А потім з’явилася можливість поїхати в Москву на чудові курси — Вищі режисерські, де викладали найкращі в той час майстри. Окрім наших кінометрів читали лекції і  найкращі зарубіжні режисери: Кшиштоф Зануссі, Мілош Фор­ман. Ось він нам казав: «Хлопці, дивіться погані фільми, аби знати, як не треба знімати. А як треба — вам серце підкаже».

— Найпершим фільмом, в якому ви почали зніматися, вважається легендарний «В бій ідуть тільки «старі» Леоніда Бикова?

— Там я починав грати роль «Смуглянки». А потім так склалися обставини, що мене запросили в інший фільм, звідки Бикову надіслали телеграму, що у них зриваються строки і їм потрібний Матешко. А я був тоді на першому курсі інституту. У Леоніда Федоро­вича не було часу мене чекати, і він знайшов заміну. Звичайно, успіх цього фільму, розуміння, що він пройшов повз тебе, було важким для мене. Та згодом я зрозумів, що це, мабуть, на краще. Бо якби я зіграв у цьому фільмі одну із центральних ролей, мені від успіху знесло б  дах. Зрештою, цей шлях у мене вийшов довшим.

— А була можливість знімати свої перші фільми?

— Звичайно. Я зараз згадую, і просто плакати хочеться. На курсах, коли ставили курсову театральну роботу, ми запрошували акторів і платили їм у ті часи великі гроші — сто карбованців. І не з власного гаманця, а із закладених у кошторис. Тому до нас йшли дуже хороші актори. Моя курсова робота коштувала п’ять тисяч карбованців. Я привіз тоді на студію Довженка ці гроші і дуже непогано себе почував. А на диплом – «Чорну яму» виділили 40 тисяч карбованців. А потім — «Зелений вогонь кози», «Ха-бі-асси». Ці фільми ми робили з сином Воло­димира Висоцького — Аркадієм, з яким я вчився.

— Але, мабуть, найбільшу популярність вам приніс телесеріал «День народження Буржуя»?

— Так. Але коли наприкінці 90-х ми прийшли на кіностудію Довженка, намагаючись щось зробити, то там була просто мертва зона: зима, нічого не працювало й страшно йти коридорами студії. Приїхав із Голлівуду, де він працював в той час, виконавець головної ролі Валерій Ніколаєв. Ми увечері йшли по студії, і він запитав: «Тобі не страшно?» — «Що ти маєш на увазі?», — «Ну, 15 серій…». — «А я думав, ти маєш на увазі пустку цих коридорів».

— Більшу частину «Люби­тельки приватного розшуку Даші Васильєвої» знято у Парижі. За кордоном, а в Парижі особливо, непросто знімати?

— У нас все було організовано французькою стороною фільму. Ми були на виборі натури, було у нас і оточення об’єктів — усе по-дорослому, випадкові кадри ми не знімали. У нас з французької сторони був шанувальник радянського кіно П’єр — власник кінотеатру «Космос», де крутилися російські та параджанівські картини. Він у мене знявся в епізоді, чудово зігравши ювеліра. Я у нього запитав: «Не вперше, мабуть?» — «Вперше!». А йому вже під 80.

— Коли ваша сестра Ольга Матешко в кризовий для кіно час – 90-ті роки  поїхала в Америку й там оселилася, у вас не було бажання теж виїхати?

— Ні, ніколи. Я, відверто кажучи, і в Москві себе не дуже затишно почуваю, хоча там вчився і друзів багато маю. У Києві, на жаль, працювати складніше, а ось жити мені дуже подобається. І Ольга теж поїхала не тому, що бажала. Життя примусило. Поїхала з групою дітей, їх там усіх покинули, і вона змушена була залишитися. Зараз Оля в Нью-Йорку працює на телебаченні, але досить часто приїжджає в Київ. Тут у неї, окрім нас, син Олександр Ітигілов — кінорежисер. 

— А правда, що із своєю дружиною Анастасією Походенко вас «познайомив» фільм «Єлисейські поля» студії Довженка, де ви грали одну з головних ролей?

— Так, вона згадує, що закохалася, побачивши мене у цьому фільмі. Після його показу в київському Будинку кіно ми познайомилися і ось маємо вже два сини і декілька фільмів.

— В «Буржуї» вона знімалася в невеличкій ролі.

— Вона потім знялась і в головній ролі в моєму фільмі «Битви сонечок» за детективом Вікторії Платової. Настя якийсь недовгий час жила в Америці і відвідувала акторські курси. 

— Анатолію, ви взагалі відпочиваєте?

— З роками починаєш дуже цінувати зв'язок із природою. В 70 км від Києва за Обуховом у нас невеличкий будинок. Там якась ди­вовижна атмосфера. І цей зв'я­зок із землею дуже відновлює сили. Коли ти торкаєшся землі своїми руками — знімаєш з себе увесь негатив. А восени ми їмо яблука, котрі хтось давно-давно посадив. Я таких ніколи в житті не куштував. Це не ті, що із супермаркету: ніби намальовані і без жодного недоліку. Наші не такі рівненькі, а трошки скуйовджені, як кажуть, у нас в Україні. Ти розламуєш це яблуко — і вся хата пахне його соком. Надзвичайна психотерапія!