Роблю сонячні квіти, тому що людей люблю…

Творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі, — так говорила найвідоміша в світі українська художниця Марія Оксентіївна Примаченко, своєрідна творчість якої сповнена диханням рідного краю, зігріта  добротою і мудрістю свого народу.

А ще вона говорила, що коли  таке трапиться, і вона помре, то не треба за нею плакати: вона й на тому світі не пропаде, працюватиме на небесах, в обіймах своїх птахів, казкових звірів, незрівнянної краси квітів, і виявиться, що це таки рай, едем…

Понад шістдесят років присвятила Марія Примаченко улюбленій справі – малюванню, залишивши людям великий мистецький спадок.   Вона досягла світового визнання та мистецьких вершин і посідає одне з найпочесніших місць серед визначних майстрів «наївного» малярства поряд з Анрі Руссо, Ніко Піро­сманішвілі, Іваном Гене­раличем, Іваном Нікіфоровим. До 100-річ­чя з дня народження художниці 2009-й рік за рішенням ЮНЕСКО було визнано роком Марії Примаченко — геніальної української майстрині.

Народилася Марія Прима­ченко у поліському селі Болотня, яке знаходиться у майже 30-кілометровій зоні. Там і прожила весь вік. Світова слава сама її знайшла. Від матері, вишивальниці, перейняла вона вміння створювати той дивовижний характерний для українських майстринь орнамент, в якому, як писав Гоголь, — птахи виходять схожими на квіти, а квіти — на птахів. Перші свої композиції вона почала створювати, переносячи на папір  мотиви традиційних малюнків і вишивок.

На роботу талановитої сільської вмілиці звернула увагу київська художниця Тетяна Флору, котра у 1935 році збирала для виставки  зразки народної творчості. З того часу Марія Примаченко починає працювати в експериментальних майстернях при Київському державному музеї разом з уже відомими на той час художниками. Її роботи демонструються на міжнародних виставках — у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі…

Коли почалася війна, Марія Примаченко повернулася до рідного села. Втративши на війні чоловіка, вона все життя чекала на його повернення.

Особливо плодотворними для художниці був період з кінця 50-х до середини 60-х років.

Вона створює свій  цикл «Людям на радість», за який їй було присвоєно звання лауреата Державної премії  УРСР імені Тараса Шевченка.

Усім її роботам притаманна фольклорно-поетична основа. Але її картини — не просто ілюстрації до народних казок та пісень, а своєрідні варіації на їхні теми, що переплітаються з роздумами самої художниці, її світоглядом: «Я люблю малювати, як люди працюють у полі, як молодь іде, немов мак цвіте. Я люблю все живе, люблю малювати квіти, різних птахів і лісових тварин. Одягаю їх в народне вбрання, і такі веселі вони в мене, аж танцюють..»

Її образна система абсолютно індивідуальна і неповторна. І в цьому її головна відмінність від  решти майстрів народного мистецтва. Та головне — сам характер дарування майстрині, завдяки якому уявна простота зображення обертається багатством та глибиною змісту.

Одним з найбільших прихильників творчості народної художниці став Костянтин Бондарєв. Його приватна колекція є однією з найбільших в Україні та світі. За його ініціативи виставки творчості Примаченко постійно організовуються по всій Україні, і відвідати їх може кожен бажаючий безкоштовно.